Дитина ходить?

     Ранок. Прохолода. Тиша. Спокійне Дніпро. Прохожу по нашому красивому мосту.

     Справа біля мосту працює літнє кафе. В народі кажуть - Поплавок. Може це і офіційна назва. Не знаю. В когось достало сміливості пройти всі дозвільні шляхи. В когось з державних службовців достало сміливості дати дозвіл на роботу. І участок берега став мінятися в кращу сторону.

         Завезено пісок  на пляж. Стоять грибочки зі столиками. Урни для сміття. Чого правду діти - не всі відвідувачі розуміють для чого ці урни. А може взагалі не знають що воно таке. І кидають сміття де попало. Ну не учать цього в школі. Немає такого предмету. От не вивчи теорему Піфагора чи формулу сірчаної кислоти? Як ти без цього жити будеш. А смітити? І в лайні можна привикнути жити.

         Є такий закон - що посієш, то і пожнеш. Це все одно що третій закон Ньютона. Знаєш його, чи не знаєш - він все одно працює. Але закон Ньютона вивчаєм напамять. А закон сіяння і жнив - ні. А жаль.

            Я розумію, що це явище тимчасове. Країна ще молода. Ще ніяк як маленька дитина з памперсів не вийде. Крок зробить - падає. Але ми ж не кажем - ходити - це не справа нашої дитини. Ми учим її. Заохочуєм. Допомагаєм. Так і наша країна.

            Я вірю, що з часом кожний клаптик землі буде мати у нас свого хазяїна і всі ми будемо знати, для чого урни стоять. Терпіння нам всім трішки. За одну ніч не прийдуть до керівництва нашими селами, селищами , містами нові навчені люди. Але процес пішов.